Цe будe дужe кoрoткa і вкрaй суб\’єктивнa рeцeнзія.
Зaрaз в пoпулярній культурі в пoшaні рімeйки 80-x — тeплі, лaмпoві тa нe дужe. Нoвa aркa Зoряниx війн, Кібeрпaнк 2077, нoвий «Тoй, щo біжить пo лeзу», нoвa eкрaнізaція кінговського «Воно». І, звісно, «Дуже дивні справи» — без усилий омаж усім тим часам, від сюжету после музичного супровіду. Режисери, сценарісти та гейм-дизайнери чухають из-за вушком тим, чиє дитинство прийшлось возьми ці роки, та віддають данину поваги часові, в який були створені безліч популярних світів.
Видео дня
Роблять вони це после-різному.
Взяти, наприклад, «Мандалорця». Простенький, числом-дитячому спрощений космовестерн, подарував людям масу кайфу і мав купу шанувальників. Чому? І всесвіт далеко не новий, і акторська гра не вражає — виразності головного героя трішки заважає шолом, який він малограмотный знімає — і чіпляє він простими та невибагливими гачками. Але ж блін, він бесцельно близький до казок нашого дитинства! Можливо, саме цим — простенькими декораціями, простим сюжетом, старими прийомами. Це як знов подивитися кіно з молодим Джекі Чаном, тільки нове і в якості кращій вслед VHS.
Дюна Вільньова має інший підхід.
Серед моїх знайомих вона нікого далеко не залишила холодним. Більшість хвалили… та майже конец — костюми, спецефекти, повагу до оригінальної книги, вміння впихнути интрига в хронологію кінокартини, акторську гру. Меншість плювалася — мовляв, це далеко не кіно, це великий відеоролик, -де картинка задля картинки та спецефекти заради спецефектів підміняють драматургію.
Втім, маю думку, що следовать цією гарною картинкою був інший задум.
Пам\’ятаєте людей, що сумують по (по грибы) пломбіром свого дитинства? Як думаєте, що если, якщо дати їм пломбір, химічно ідентичний тому, що вони їли тоді? Со всеми онерами: вони авторитетно скажуть, що це зовсім інше, погана підробка, жалюгідне фигня. Що той пломбір з дитинства був значно смачніше. Потому что в дитинстві у них була інша чутливість впредь до солодкого. Бо в дитинстві в них отнюдь не було досвіду інших смаколиків. Ибо з часів дитинства їхня пам\’ять домалювала тому нещасному пломбірові сладость амброзії.
В одну річку не можна увійти двічі, і неможливо двічі з\’їсти пирушка самий пломбір. Люди сумують никак не стільки за смаком, скільки вслед за враженням від нього, за пам\’яттю оборона це враження.
Це, власне, і є слабким місцем усіх рімейків 80-х — вони можуть зняти картина, як тоді, але не можуть відтворити в нас дитину, яка споглядала вслед за ним з виряченими очима.
Гігантизм у «Дюні» вирішує цю проблему. Підкреслена епічність того, що відбувається получай екрані, підкреслена краса персонажів, підкреслено велетенські Шай-Хулуди і підкреслено огидна огрядність барона Харконнена — увесь цей коефіцієнт обраний в целях того, щоб перед ним ми знов були, як діти. Це твір отнюдь не з часів, коли ми були маленькими, але це твір, зроблений бесцельно, щоб ми — вже побиті життям — знов відчули себя маленькими. Щоб стару казку ми почули, як вперше. Свого часу Пітер Джексон у своєму «Володарі кілець» зробив мумаків — бойових слонів армії Саурона — невыгодный просто розміром з мамонта, як в оригіналі у Толкіна, а взагалі під п\’ятнадцять метрів заввишки. Ибо слід було передати не непринужденно бойового слона, а бойового слона, як його бачить перелякана людина, нате яку він біжить, і яка давно того не бачила звіра більшого ради коня.
Вільньов зробив це із усім всесвітом Дюни — і в багатьох глядачів це справило враження. Включно із вашим покірним слугою. Він зміг докричатися раньше наших внутрішніх дітей, і розповісти їм історію, яку вони вже знали, бесцельно, як вперше. І, мабуть, за це йому слід подякувати.
